Галина Пагутяк розмірковує про дітей, які стали жертвами війни в Україні | Еспресо

Діти вислизають між пальцями, мов пісок, і деякі з них так і не опановують рідну мову, вивчаючи натомість іноземну.

Зникнення трьох дітей у німецькому містечку Гамельн у 1284 році є безсумнівним фактом, підтвердженим документами. Для тих, хто не пам'ятає цю жахливу подію, хочу нагадати про неї.

У місті, коли дорослі були на месі в костелі, з'явився чоловік у червоному плащі й заграв на флейті. Діти, що бавилися біля костелу, приваблені музикою, пішли за ним, найменшій дитині було 4 роки. Музикант вийшов з ними через браму міста, піднявся на гору Копферберг і зник. Там була не то печера, не то шахта. Коли батьки виявили зникнення дітей, то кинулись за ними. Матері голосили, риючи землю руками, чоловіки кинулись шукати дітей по околицях, але їх так ніколи й не знайшли. Найреалістичніша версія, що дітей викрали, аби заселити їх в іншому місці. Тоді проходив активний процес колонізації Східної Європи. За однією версією діти опинились у Моравії, за іншою - в Трансильванії.

Минуло майже тисячу років. Дітей викрадають в Африці та Азії, аби виховати з них солдатів, а тепер вивозять до Росії з окупованих територій. Це - один з найтяжчих злочинів проти людства. У малечі з Гамельна принаймні не забирали їхньої національної ідентичності, не перетворювали на зомбі. Вони тільки втрачали родову пам'ять і родину. Але не мову та усвідомлення того, що вони німці. Зараз навіть не конче вивозити дітей з окупованих територій, досить їх видресувати пропагандою і виховати в ненависті до свого власного народу. Коли цього не роблять самі батьки, то робить окупантська влада руками освітньої системи. Батьки задля пристосуванства, влада задля покращення демографічної ситуації. Остання "всиновлює" дітей, змушуючи їх відрікатися від родини. Нічого нового під сонцем. Десятки тисяч українських хлопчиків у XVI - XVII ст. повертались на Батьківщину яничарами й були особливо безжальними до своїх одноплемінників. Перевертні - це найгірший різновид людської особини.

Ознайомтеся також: Необхідна державна стратегія для подолання демографічної кризи; Міністерство повернення українців - лише один із засобів у цьому процесі.

Питання повернення дітей до їхнього народу постане перед нами з новою силою, коли війна підійде до завершення. Це стане складним і важким викликом.

Когось повернуть фізично, але навряд чи ментально. З ментальністю, набутою на чужині, не впорається навіть армія психологів. Втім, наша держава зараз не має жодних козирів для того, щоб повернути додому дітей, вивезених матерями з України. Вона не може дати їм безпеку і гідне утримання. Не може захистити їх від ракет і снарядів, що вражають житлові квартали. Саме на це й розраховує ворог - спонукати до втечі. Ворог дивиться у майбутнє, українці живуть сьогоднішнім днем, який можуть прожити, а можливо й ні.

Ознайомтесь також: У навчальному посібнику "Україна без Криму". Міністерство освіти і науки, ви здивували нас?

Діти вислизають між пальцями, мов пісок, і деякі з них так і не опановують рідну мову, вивчаючи натомість іноземну., інші поступово підіймаються по щаблях освіти, вступивши у закордонні виші й ніколи вже не повернуться до корумпованої країни походження, бо там їх наразі ніхто не чекає як спеціалістів. Здобутий ними фах пристосований до потреб інших країн, які встановлюють власні правила і для тих, хто ще не здатний самостійно зробити вибір. Виховати в дитині в екзилі українську ідентичність, патріотизм можуть далеко не всі батьки, бо у їхньому світогляді вони відсутні.

Є безліч флейтистів, кожен з яких виконує свою унікальну мелодію — іноді це звучить ніжно, іноді викликає страх. Їхня майстерність сформувалася протягом століть, під впливом колоніальних і окупаційних режимів. Сьогодні в пріоритеті стоїть сім'я, а не родове чи племінне начало. Вітер соціальних потрясінь розвіює молодь України по всьому світу. Щоб зібрати їх знову, потрібна активна участь держави. Проте наша держава не готова інвестувати в флейтистів, адже сама перебуває в тяжкому становищі, вкрадена власними ж манкуртами.

Ексклюзивно для Еспресо.

Про автора: Галина Пагутяк — це талановита письменниця, яка отримала Національну премію імені Тараса Шевченка.