Оксана Баюл: Поки я жива, вживати алкоголь заборонено.

16 листопада першій олімпійській чемпіонці в історії незалежної України Оксані Баюл виповнилося 47 років.

Її існування - це безперервна драма.

Оксана Баюл досягла олімпійської вершини в 16 років. Незабаром після свого тріумфу переїхала жити в США. Стала там зіркою, яка яскраво спалахнула і... швидко згасла. Підліток із нестійкою психікою не зміг упоратися з гримучою сумішшю з грошей та слави. Стала зловживати алкоголем. У підсумку потрапила в аварію, після якої лікарі рекомендували лікування в клініці від алкоголізму. Але Оксана, принаймні за її словами, зуміла перемогти в собі цю недугу, як колись перемагала всіх суперниць на льоду.

Автор цих рядків вперше зустрівся з Баюл у 2003 році, коли організував пресконференцію для неї під час її повернення до Дніпропетровська після тривалої перерви. Після цього відбулись ще численні зустрічі, інтерв'ю та телефонні розмови з-за океану. У цьому матеріалі представлено короткий виклад історій, які поділилася зі мною Оксана, з акцентом на події, що мали місце у її житті понад 25 років тому.

У світі фігурного катання завжди знайдеться хтось, хто не поділяє думку інших. Одним до вподоби технічні аспекти виконання, інші віддають перевагу артистизму, а для третіх важливі зовсім інші деталі. Це нагадує балет. І досі є люди, які щиро вважають, що Ненсі Керріган під час Олімпіади в Ліллехаммері у 1994 році виглядала більш вражаюче, ніж я.

Американські ЗМІ охарактеризували мою перемогу як несподівану подію. У нас би це сформулювали так: "Прийшов, побачив, переміг". Але насправді все відбулося зовсім інакше! Я прибула до Норвегії як чинна чемпіонка світу, тобто в світі фігурного катання моє ім'я було вже відоме. Проте в той момент увага медіа була зосереджена на конфлікті між Ненсі і Тоні Хардінг, і спортивні досягнення відійшли на задній план.

Після завершення короткої програми я зустрілася на льоду з німецькою фігуристкою Танею Шевченко. На жаль, я серйозно травмувала ногу. Деякі засоби масової інформації вже почали писати, що через цю травму я можу знятися зі змагань. У довільній програмі я планувала виступати четвертою, одразу після Ненсі. Після виступу Керріган американські журналісти активно почали передавати новини про перемогу своєї спортсменки.

Ми з тренерами до останнього не були впевнені, чи зможу я вийти на лід. Під час тренування я не змогла нічого зробити — травмована нога і спина завдавали нестерпного болю. Врешті-решт, тренер сказав: "У тебе є вибір. Ти молода, у тебе ще все попереду. Приймай рішення сама". Я вирішила вийти на розминку і подивитися, як почуватимусь, аби зрозуміти, чи зможу виконати програму. На розминці раптом виявилося, що потрійні стрибки даються мені легко. Під час виступу я автоматично відпрацювала все "від початку до кінця". Наприкінці програми я вирішила виконати каскад стрибків, подумавши: "Чому б і ні?". Коли завершила, підняла руки вгору і не змогла стримати сліз. Це не було від радості за золоту медаль — адже я навіть не знала, які будуть оцінки! Просто відчувалося, як виходить весь стрес. Я під'їхала до своїх тренерів (змієвська була праворуч, а Ніколаєв — ліворуч), і Валентин тихо мені сказав, що я виграла. Я була в повному шоку!

Ще за молодих років, перед стартом змагань, я в роздягальні з упевненістю заявляла своїм суперницям: "Маша, сьогодні ти займеш третє місце, Люда, ти будеш п'ятою, а я здобуду перемогу". Одного разу мами цих дівчат спробували вказати мені на мою поведінку, мовляв, так не пристало діяти. Я ж відповіла: "Я маю на це право. Я – лідер".

Перші 13 років мого життя минули в Дніпропетровську. У 4-річному віці я вперше стала на ковзани і з того часу всі свої вільні хвилини проводила на льоду. Але навіть цього мені було замало: взимку я відвідувала мамину подругу, тітку Ніну, брала свої ковзани і разом із нею відшукувала замерзлі калюжі у дворі. Вона підтримувала мене за руку, а я насолоджувалася катанням.

Потім моя вдача виявилася вирішальною в боротьбі з алкоголізмом. Коли я берусь за якусь справу, я завжди прагну довести її до завершення. Не вмію зупинятися на півшляху.

- Відразу після тріумфу в Ліллехаммері я зі своїми тренерами Галиною Змієвської та Валентином Ніколаєвим підписала контракт на роботу в США. У 17 років важко бути одній в чужій країні. Навіть найкращі наставники не замінять батьків. З тим тиском, який на мене чинився в Америці, впоратися не змогла. Спробувала знімати стреси за допомогою алкоголю. Спочатку допомагало. Потім стало заважати. Моїй роботі, моїм виступам на льоду. Коли лікарі рекомендували мені лікування в клініці, зрозуміла, що стала алкоголіком. У лікарні, де провела три з половиною місяці, повністю усвідомила, яка це біда. Лікуванню ця хвороба не піддається. Не допоможуть ні таблетки, ні уколи. Єдиний вихід - просто не пити. Взагалі не доторкатися до пляшки.

Я знайшла в собі ресурси, щоб подолати цю хворобу. Проте, до самого кінця свого життя, я повинна відмовитися від алкоголю. Жодної краплі.

На початку, коли я знову почала відвідувати різні заходи, мені було трішки незручно. Але згодом я звикла спокійно замовляти на вечірках воду або сік.

Якщо за мою фізичну підготовку відповідав Валентин Ніколаєв, то психологічний аспект тренування забезпечувала Зміївська. Галина Яківна – видатна тренерка, яка після переїзду до США намагалася заповнити порожнечу, що виникла у моєму житті після втрати матері. В Україні тренер виконує багато ролей одночасно – він і наставник, і батьківська фігура, і хореограф, і костюмер. Натомість, в Америці кожен спеціаліст займається тільки своєю справою: тренер відповідає за тренування, хореограф створює програми, костюмер підбирає вбрання, а менеджер укладає контракти. Саме це стало причиною нашого конфлікту. Я зрозуміла, що для мене Галина Яківна – це, в першу чергу, тренер. Ніхто не зможе замінити мою матір, адже вона вже пішла з життя. Між нами було чимало чудових моментів, але й труднощі траплялися. Вона зробила для мене все, що було в її силах, і я намагалася віддячити їй. Однак після аварії в 1997 році наші шляхи розійшлися.

- Американський журнал Playboy пропонував мені знятися оголеною на своїй обкладинці за мільйон доларів. Я відмовилася, вирішивши, що краще залишитися в пам'яті людей олімпійською чемпіонкою.

Оксана Баюл. Народилася в Дніпропетровську 16 листопада 1977 року. Заслужений майстер спорту України з фігурного катання (1994). Олімпійська чемпіонка Ліллехаммера-1994. Чемпіонка світу (1993), Віцечемпіонка Європи (1993, 1994). З 1994 року проживає у США.

Фотографії з приватної колекції Оксани Баюл.

Максим Розенко, Чемпіон