Які виклики постануть перед нами? (Геннадій Друзенко)
Редакція Цензор.НЕТ може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі "Блоги" несуть автори текстів.
(Дерево України та буревій Росії)
Почну з того, що обʼєктивно я один з найбільших інтересантів української перемоги. В московії мені винесений вирок, який вступив в силу. Не обвинувачення, не розшук, не слідство, а вирок Басманного суди Москви, якщо звичайно ту доречно слово "суд". Тому колонія загального режиму мені в росії гарантована. Ба більше, на болотах мною досі час від часу лякають російських окупантів, як очільником команди "чорних трансплантологів", що розбирають тіла російських солдат на "запчастини". Тому окупація України для мене та моєї родини - це вʼязниця, тортури та вірогідно передчасна смерть. Як і для абсолютної більшості тих, хто десять років тому зробив свій вибір на користь битись.
З іншого боку, як людина, що значну частину свого життя провела на заході, отримала освіту у Великій Британії та здобула досвід роботи в західних університетах, я усвідомлюю, що чужі країни не для мене. Я важко адаптуюсь на новій землі, навіть якщо вона об'єктивно є спокійнішою, безпечнішою та більш забезпеченою. Тому я свідомо обрала Україну як своє місце. І практично 100 тисяч пацієнтів, яким медики-добровольці Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова надали допомогу протягом десятиріччя, є свідченням того, що мої слова не є порожніми. Я належу до тих "проповідників", які доводять свої переконання не лише словами, але й власним прикладом.
Дозвольте наголосити, що мені не все одно, де проживати. Україна - це моя батьківщина. Я вже робив, роблю і буду робити все можливе, щоб ми здобули перемогу у цій війні. Тому для мене важливо лише зрозуміти, яка стратегія може привести нас до успіху, а яка, навпаки, веде до невдачі.
Виходячи з цих міркувань, я переконаний, що Україні терміново необхідна перерва у війні, щоб отримати можливість оновити владу та здійснити "глобальний ремонт" державних інституцій. Це дозволить краще підготуватися до наступного етапу протистояння з Росією. У такому випадку мова не йде про якісь гарантії, а лише про шанс трансформувати нашу глибоко корумповану державність у ефективний та надійний механізм політичної організації, здатний підтримувати здорове та стійке українське суспільство. Чи скористаємося ми цією можливістю, якщо вона з’явиться, - це перш за все залежить від нас.
Чи є шанс переконати путінську росію поставити війну на паузу? Певен, що є. Україну контрактниками не завоюєш. 1945 року напівзруйнований Берлін, який захищали геть пошарпані рештки Вермахта, брало угрупування радянських військ, до якого входило загалом близько 2,5 млн осіб, понад 6200 танків та самохідних артилерійських установок, близько 42 тис. гармат і мінометів, близько 7500 літаків. Усі російські збройні сили наразі удвічі менші, не кажу вже про танки, артилерію та літаки. Тому росіяни без радикальної зміни парадигми війни та тотальної мобілізації країни напевно спроможні узяти Курахове та Покровськ, але точно не Харків, Запоріжжя чи Дніпро. Найманці в них дорожчають ледве не щодня, їх вже бракує настільки, що прийшлось кликати на допомогу послідовників чучхе, радянська бронетехніка на складах закінчується, а економіка явно перегріта. Врешті-решт за останні "переможні" для росіян півроку окупаційна армія просунулась аж(!) на 30-35 км. На фронті важко, але ще не трагічно.
Трагічно насправді в українському тилу. Бо якщо російське вторгнення порівняти з буревієм, а Україну з деревом, яке йому протистоїть, то найбільшу небезпеку для українського дерева наразі створює не російський вітер, а шашіль, який точить його зсередини. Дії влади ледве не щодня ефективно підважують найглибші підвалини українського спротиву. З такими прокурорами, очільниками МСЕК, скромними працівниками регіональних казначейств із мільйонами задекларованої доларової готівки, радянським стилем командування ЗСУ, з "Вовіною тисяччю" - українське дерево має перспективи таки рухнути. Але не тому, що російський буревій нездоланний, а тому що його зсередини геть сточив український шашіль.
Таким чином, Україна може опинитися на шляху до "веймарізації". Хоча Росія нині не має достатніх ресурсів для повномасштабної окупації нашої країни або навіть її Лівобережної частини, існує ризик, що якщо Україна, підважена корупцією та неефективністю, почне руйнуватися зсередини (як це сталося з Російською імперією в 1917 році чи Німецькою імперією в 1918), ми можемо зіткнутися з ганебним і несправедливим миром. Це означатиме реальну демілітаризацію та зменшення суб'єктивності, безліч українських "файкорів", а також сотні тисяч ветеранів, яким не буде належного місця в повоєнному суспільстві. Це може призвести до вибуху ресентименту і, можливо, спроби військового перевороту, незалежно від того, чи буде він успішним. У разі успіху, ми можемо отримати свого Пак Чон Хі; якщо ж ні - Петлюру і руїну. І в такій ситуації ті, хто залишиться і не виїде, можуть закликати "русский мир" в Україну, як це вже неодноразово траплялося в нашій історії.
Тому я щиро переконаний: не перемігши український шашіль, українська держава приречена рано чи пізно впасти під російським буревієм. Якщо ж нам вдасться врятувати Україну від паразитів, які вбивають її зсередини, тоді і під російським буревієм поскрипимо, але вистоїмо. Хіба що він обламає кілька гілок. Але українське дерево точно встоїть і згодом розквітне.
Щоб протистояти російському вітру, спочатку необхідно перемогти український шашіль. Для цього нам потрібен час для відновлення, адже війна, на жаль, стала чудовим середовищем для розмноження українського шашелю...
