Щоденник конфлікту: "Буча" - документальна стрічка, що слугує свідченням і метафорою.
"Фільм заснований на реальних подіях, що відбувалися в лютому-березні 2022 року, і висвітлює історію волонтера з Казахстану, Костянтина Гудаускаса, який рятував людей з-під окупації," - зазначила Юлія Стахівська, спеціально для DW.
7 листопада в Україні відбулася прем'єра фільму "Буча", режисером якого є Станіслав Тіунов. Ця стрічка, що базується на реальних подіях лютого та березня 2022 року, розповідає історію волонтера з Казахстану, Костянтина Гудаускаса. Після отримання притулку в Україні він вирішив допомагати мирним жителям евакуюватися з окупованих районів, таких як Буча, Ворзель та Ірпінь. Головні ролі у фільмі виконали польський актор Цезарій Лукашевич та український актор В'ячеслав Довженко. Стрічка вже була представлена на багатьох міжнародних фестивалях у Європі та США, зокрема, її світова прем'єра відбулася на Варшавському кінофестивалі, і тепер вона нарешті потрапила в український прокат.
Щоправда, у місті, яке дало стрічці назву, у березні цього року вже був закритий показ, туди запросили учасників і свідків подій, "прототипів". Сайт фільму наводить враження однієї з перших глядачок, яка пережила російську окупацію та порятунок із неї: "Це кіно має побачити кожен! (...) Для всіх нас, тих, хто пережив цю трагедію, цей фільм є дуже важливим, ми хочемо, щоб про звірства цих нелюдів дізнався кожен у світі".
У вечірній час я опинився в напівзаповненому залі кінотеатру одного з торгових центрів у Бучі, і не можу стримати свого хвилювання. У моїй пам'яті невпинно спливають жахливі образи тих днів, коли все навколо здавалося завмерлим і похмурим. Ці миті, про які я вже написав чимало статей і спогадів, не залишають мене в спокої — як і багатьох інших, для кого події 2022 року під Києвом мають велике значення.
Читайте також: Щоденник війни. Ключові моменти
Сьогодні від фільмів такого роду зазвичай очікують більше свідчень, аніж художнього блиску. Тому "Буча" стала приємною несподіванкою, адже вона вийшла на високому рівні. Ця стрічка дихає життям і є переконливою, хоча деякі моменти містять певну символічну bravado, яка, проте, відображає реальність тих днів: хтось мусив сідати в білу машину, щоб рятувати людей у біді. Герої фільму – це не просто вигадані персонажі, а справжні люди, які спілкуються і діють, як це роблять живі люди. При тому сама стрічка має документальний характер і, звісно, викликає важкі емоції. Існує думка, що про військові події варто знімати фільми та писати книги лише з часом, з певної дистанції. Я колись теж так думала, але "Буча" змінила моє уявлення: такі твори мають з’являтися вже зараз, вони є своєчасними. Це потрібно не лише для фіксації жахливих подій, а й для формування пам’яті, адже у спокійніші часи може не бути бажання створювати та дивитися на такі речі, а забуття приходить швидко. Це підтверджує і той факт, що 7 листопада на прем'єрі в одному з кінотеатрів Києва, куди пішла моя знайома, глядачів було обмаль.
Фільм Тіунова насичений біблійними аллюзіями та посиланнями на "Божественну комедію" Данте. Епіграфом до картини слугує фраза: "Шлях до раю починається з пекла". У сцені, де головний герой вивозить українського композитора Ігоря Поклада і його родину з Ворзеля, звучить Псалом 23:1-6: "Господь - мій пастир, тому я не знаю потреби. Він веде мене на зелені пасовища, при тихих водах відпочивати". Ці слова викликають в мені образ прекрасного Бучанського парку з його озером, вишуканого зеленого та мирного міста. Проте у фільмі це місце постає зовсім інакше - його зображено лаконічно, похмуро і сіро, як у ті часи. Саме тому літній рай цього містечка, який я знаю та люблю, виглядає ще більш контрастно на тлі цього пекла міжсезоння.
До речі, у Бучанському парку, неподалік від озера, розташована скульптура жабки. Вона символізує казкову царівну-жабу, і тут люди зазвичай загадують бажання. Проте міський голова Бучі одного разу влучно зауважив, що ця скульптура також може бути інтерпретована як символ жадібності. В такій алегоричній манері жаба "постає" і в кінострічці. Головний герой відмовляється від великої суми грошей, яку розвідник пропонує йому в знак подяки за порятунок його родини. Замість цього Костянтин дарує йому іграшкову жабку, що залишилася в його автомобілі від дочки. В іншій сцені, під час окупації, російські солдати грабують ювелірний магазин, і з коробки випадає прикраса у формі жаби. Таким чином, у фільмі, насиченому біблійними темами, розкривається один із смертних гріхів.
Читайте також: Фільм "Будинок "Слово". Нескінчений роман": драма українських письменників 1930-х років
У фільмі для мене особливо запам'яталася сцена, що відбувається в справжньому будинку композитора Ігоря Поклада у Ворзелі. У ній російські офіцери оглядають особисті речі композитора, його афіші та нагороди, висловлюючи зневажливі зауваження про українську культуру. Вони ставлять платівку з музикою з мультфільмів про козаків, і один із офіцерів сідає за рояль, намагаючись щось зіграти. Тим часом його командир дивується, як їм вдалося упустити такого великого майстра, як український композитор. Він вважає, що українських композиторів не повинно бути, адже, на його думку, українці не мають права на існування в культурній сфері. Один з підлеглих, схвально ставлячи до старшого, просить його зіграти щось, і він виконує, звісно, Чайковського, а все завершується тостом за велич російської культури. Перед відступом вони залишають у роялі гранату, мовляв, "нехай грають!" Це банально, але мене завжди вражає одне й те саме питання: чому одна культура повинна заважати іншій процвітати? Як зауважив той самий офіцер-"меломан": "Крик - це ознака слабкості". Тобто агресія в даному контексті є свідченням слабкості. Чому ж "велика" культура постійно вдається до агресії проти "малої"? Чому так послідовно знищувати те, що, за їхніми словами, "не існує"?
Кажуть, що світлих людей найкраще видно в темні часи. Вчинки Костянтина Гудаускаса добре ілюструються цими словами. Та алюзіями на те, що Данте писав про найгарячіші місця в пеклі, відведені людям, які в часи великих потрясінь зберігають нейтралітет. Уся сюжетна лінія сповнена цього лейтмотиву: від вироку головному герою в Казахстані, початку обстрілів 24 лютого, першого порятунку, другого, третього... (а їх у реальності було чи не дві сотні) до якогось психологічного позамежжя, за гранню страху, коли рятівник, що втратив у "рейсі" юного друга, майже сина, навіть ловить себе на гордині - особливій самовпевненості у своїй невразливості. І тоді він усвідомлює усю глибину обставин та своїх вчинків. У якомусь сенсі ця стрічка - це і фільм-притча, що, викриваючи конкретне, відсилає до речей універсальних.
Може здатися, що "Буча" позаду, але це тільки здається. Щоденні російські атаки тривають, вони не стали меншими. І поки я пишу цей текст, у Запоріжжі триває рятункова операція після повітряного удару. Уже дев'ятеро загиблих. Поміж них - одне немовля.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.
