Вісь зла розширюється та стає все сильнішою, тоді як вісь добра... коливається й сумнівається.
З початку масштабного вторгнення Росії в Україну активно обговорюється питання, чи можемо ми говорити про початок Третьої світової війни. Аргументи як прихильників, так і супротивників цієї теорії заслуговують на увагу, але українцям важко дійти однозначного висновку, адже ми самі є свідками найзначнішої війни сучасності. Проте важливіше інше: Україна веде свою Війну за Незалежність і має можливість компенсувати минулі поразки та століття бездержавності.
Кремль та інші: зміна центру зла
Напад Росії на Україну можна розглядати як спробу закласти основу для подальшої експансії в Європі, і це прагнення вже давно стало очевидним. Кремль сприймав Україну як потенційну легку мішень, а її окупація не лише дозволяла російській армії розширити свої оперативні можливості, але й значно підвищувала рівень впевненості самої Росії, додаючи їй нові ресурси. Проте опір України, що супроводжується величезними втратами та руйнуваннями, часто не сприймається як невід'ємна частина європейської безпеки. Необхідно активно працювати над усвідомленням важливості України в цьому контексті.
Не зумівши втілити наміри про бліцкриг, змушено поринаючи у війну з головою, Росія намагається використати власні переваги у цинічний спосіб. Йдеться не лише про спроби ядерного шантажу, який викликає обурення Заходу та занепокоєння Китаю. Це і прагнення суттєво розширити та зміцнити вісь зла, яка, у розумінні Вашингтона, складалася з кількох країн. У 2002 році Джордж Буш-молодший назвав ними Іран, Ірак та КНДР.
Ірак сьогодні перетворився на країну, яка після поразки у протистоянні зі США напевне не може поширювати зло. Проте Іран та КНДР виступають у ролі постачальників ударних безпілотників та боєприпасів до Росії, Тегеран намагається розпалити війну на Близькому Сході, а військові КНДР з'являються на просторах України. Ці факти, до речі, доводять неефективність навіть масштабних санкцій проти держав, які намагалися відтіснити на узбіччя глобального процесу розвитку.
Цей аспект заслуговує на окрему увагу. Північна Корея являє собою тоталітарний і мілітаризований режим, який постійно знаходиться в стані конфлікту з Республікою Корея. Поділ країни по 38-й паралелі став одним із символів епохи холодної війни, а нині режим Кім Чен Ина виступає в ролі надійного партнера для Росії. Можливість постачання "гарматного м'яса" з Корейського півострова до Кремля викликає серйозні занепокоєння.
Незважаючи на складнощі, пов'язані з логістикою перекидання особового складу, корейські військові мають для Кремля очевидні переваги: вони добре підготовлені, і їхня відсутність не викликатиме жодних емоційних реакцій в Росії, що дозволяє збільшувати чисельність армії без соціальних наслідків. Хоча цей крок може вказувати на загострення ситуації в РФ, він не суперечить амбіціям Путіна продовжувати військові дії в Україні. Тому до наслідків ратифікації угоди між Росією та Північною Кореєю "Про всебічне стратегічне партнерство" слід підійти з великою обережністю.
Не варто забувати і про Білорусь - країну, яка найбільш активно підтримує агресивні дії серед усіх сусідів України. Попри те, що Лукашенко продовжує вправи з агресивною риторикою, зокрема, в частині спроб ядерного шантажу, всерйоз розраховувати на участь білоруської армії у вторгненні в Україну не варто. Білоруський диктатор швидше намагається продемонструвати лояльність Путіну, проте у межах геополітичної гри з Китаєм має потурбуватися про збереження формальної незалежності Білорусі. Однак гучні заяви Лукашенка, безумовно, привертають увагу і європейських політиків. Вони не вміють інакше реагувати на подібні подразники.
Наступного тижня у Казані пройде саміт БРІКС - організації, яка для Росії виступає символом неефективності західних санкцій та демонструє наявність потужного руху незгодних з політикою Заходу. Варто розуміти, що розширення БРІКС у Москві сприймають як перемогу російської дипломатії та готовність низки держав світу вести відмінну від американської та ЄСівської зовнішню політику. При цьому в економічному плані Кремль намагається використати БРІКС як траєкторію обходу західних санкцій проти Росії, хоча, до прикладу, постачання енергоресурсів Індії та Китаю складно назвати вигідним для РФ з фінансової точки зору. Припускаю, що до саміту у столиці Татарстану готуються і українські спецслужби, адже, скажімо, зрив графіку прибуття гостей до Казані стане болісним для репутації особисто Путіна.
Спостерігаємо тривожні тенденції на Корейському півострові та Близькому Сході, де полум'я протистояння конфліктуючих сторін не гасне, а постійно жевріє. Дійсно, порівняно з масштабами російсько-української війни нинішня напруженість у цих звичних для людства гарячих точках є низькою, проте навряд чи світ сьогодні готовий до спалаху насильства одразу в кількох регіонах світу. Головне питання полягає у тому, чи вдасться Кремлю піти ва-банк на початку листопада. Тобто переконати своїх партнерів використати вибори президента США, підведення результатів яких може стати складним, для максимальної дестабілізації ситуації в світі.
Загалом було б неправильно ставити всіх учасників БРІКС під один знаменник, однак слід акцентувати увагу на одному важливому аспекті. Авторитарні режими, такі як в Росії, КНДР чи Китаї, здатні ухвалювати геополітичні рішення, фактично ігноруючи думки своїх громадян, оскільки вибори в цих країнах не мають жодного значення. Таким чином, при розгляді дій БРІКС часто виявляється, що існує принцип "ложки дьогтю в бочці меду", особливо коли таких "ложок" більше однієї. Проте говорити про повну узгодженість економічної політики Глобального Півдня та Росії, безумовно, не варто.
Євроатлантична невпевненість
У сучасних умовах не стільки потужними є країни Глобального Півдня, скільки обережними представники НАТО та ЄС. Сполучені Штати (традиційний модератор геополітичної активності Заходу) за президентства Джо Байдена проводить курс на недопущення ескалації у відносинах з Росією. Її, як відомо, у Вашингтоні сприймають менш небезпечним супротивником, ніж Китай, оскільки РФ не спроможна домінувати в світі економічно, а для КНР стати економікою номер один у світі - цілком реалістичне завдання.
НАТО, геополітичний сенс існування якого був реанімований після захоплення Росією Криму, виявився далеким від образу, який любили використовувати радянські карикатуристи Кукринікси. По факту Північноатлантичний альянс - це військово-політичне об'єднання оборонного спрямування, і сказати сьогодні, що НАТО готовий воювати з Росією - означає збрехати.
По-перше, Альянс отримав профіт від російсько-української війни, його членами стали Фінляндія та Швеція, тим самим Балтійське море перетворилося фактично на внутрішнє озеро НАТО. Якщо додати до цього факту інший - відстань від фінсько-російського кордону до Петербурга складає всього 70 кілометрів - стає зрозумілим, що євроатлантичним "яструбам" є де розгулятися. Проте для початку їх доведеться виростити: за роки після завершення холодної війни войовничий запал у країнах НАТО є швидше винятком, ніж правилом. Сподіваюсь, поступове збільшення витрат на оборону спричинить серйозну зміну підходів до Росії.
Європейський Союз під керівництвом Урсули фон дер Ляєн прагне стати осередком стабільності на континенті, але підвести підсумки його успішності в цій сфері складно. Причини цього очевидні: демократія та глибоке розуміння Кремлем європейських процесів. Конкурентна економіка, шанування демократії та свободи слова, повага до думки меншості – це все характеристики європейської політики, які Росія сприймає як слабкість Заходу і намагається використати на свою користь. Це робиться з явним цинізмом і часто через посередників, що призвело до виникнення групи "путінферштеєрів" серед європейських політиків. Крім того, Кремль демонстративно реалізує "активні заходи" в країнах ЄС, які найбільше протистоять російському тиску. І, зрозуміло, він вміло заохочує своїх союзників, таких як Віктор Орбан, як би натякаючи: "Ми готові до співпраці. А ви?"
Сплеск статей у західних медіа, що розглядають ймовірні варіанти завершення російсько-українського конфлікту за принципом "тут і зараз", свідчить про те, що на Заході існують впливові групи серед представників істеблішменту, які підтримують бізнес з Росією в звичному режимі. Це підтверджується продовженням економічної співпраці в оборонно-промисловій сфері, незважаючи на офіційно введені санкції. Для цих бізнесменів принцип вільної торгівлі переважає не лише над солідарністю з Україною, але й над здоровим глуздом: вважати, що агресивні наміри Кремля можуть обмежитися лише Україною, можуть лише ті, хто має обмежене бачення.
Західний світ у євроатлантичному контексті стикається з помітною кризою у своєму позиціонуванні. Місцеві еліти не в змозі визнати три десятиліття помилкових спроб вести діалог з Росією як з нормальною державою, а військові та безпекові загрози сприймаються із відчуттям іронії. Дійсно, НАТО активізувало свої навчання, проте питання щодо моральної та вольової готовності протистояти потенційній агресії з боку Кремля залишається невирішеним.
Скасування ювілейного засідання "Рамштайну" через ураган "Мілтон" не лише ударило по обороноздатності України, але і поставило руба питання про спроможність країн Заходу надавати нашій державі вчасну та ефективну допомогу. Тому не здивуюся, якщо Джо Байден все ж зустрінеться з лідерами Німеччини, Великої Британії та Франції під час свого робочого візиту до Берліну 18 жовтня.
На жаль, демократичні політичні режими апріорі неспроможні працювати з такою швидкістю, як авторитарні. Тому розраховувати на радикальні зміни, пов'язані з президентськими виборами у США у листопаді цього року або виборами до Бундестагу ФРН наступної осені - не випадає. НАТО - найбільший безпековий союз у світі - розгортається подібно середньовічному лицарю на полі битви. І у цьому є лише одна перевага - ця статичність стосуватиметься і нових підходів щодо Росії, які зараз поступово оволодівають масами євроатлантичного істеблішменту. У питанні деміфологізації Росії значну роль відіграє операція ЗСУ у Курській області, яка продемонструвала, шо "червоні лінії Кремля" намальовані пунктиром.
Не просто точка, а нечто большее.
Якими мають бути кроки України в теперішніх умовах? Безумовно, наша країна повинна в своїй політиці уникати будь-яких сумнівів щодо своєї приналежності до демократичного світу. Насправді, агресія з боку Росії є для України не лише військовим випробуванням, а й перевіркою на здатність функціонувати в контексті демократичних цінностей.
Отже, боротьба з корупцією, захист свободи слова, покращення управлінських процесів та забезпечення прозорості стратегічних комунікацій є такими ж важливими факторами для успішної боротьби з Росією, як і ефективна мобілізація та розробка нових типів озброєнь. РФ випереджає Україну майже за всіма параметрами, за винятком моральної стійкості, тому наша здатність протистояти агресії базується на асиметричних методах та свідомій підтримці українського населення. Це, безумовно, є нелегким завданням.
Ще одна важлива ціль – підкреслити свою цінність для НАТО та ЄС. Нам потрібно продемонструвати західному світу, що ми є його невід'ємною частиною. Без жодних умов і винятків. Для цього доцільно реалізувати інформаційну кампанію, що складається з двох етапів. Перший – акцентувати увагу на тому, що Україна веде Війну за свою Незалежність, підкреслюючи її ключову роль у формуванні української нації. Другий – зазначити, що наша країна є найбільшою за площею в Європі, і без її участі жоден інтеграційний проект (незалежно від того, європейський чи євроатлантичний) не може бути повноцінним.
У такий спосіб офіційний Київ може наголосити і на прагненні повернути тимчасово втрачені території, особливо якщо зможе ув'язати надання преференцій у питанні допуску до відновлення економіки України з позицією держав стосовно кордонів України 1991 року. Наша держава довела, що вона не просто точка на карті, а країна, громадяни якої готові її відстоювати, і влада повинна це використати максимально.
