"Все розпочалося з радіо-концерту", який відзначив перший ефір Українського Радіо 19 вересня 2024 року.

Мистецтво та розваги

"Цей захід став першим радіо-концертом в Україні."

16 листопада 1924 року Олександр Старосельський готувався до концерту. Здавалося б, нічого особливого, адже квартет імені Війома, в якому він був другою скрипкою, уже четвертий рік успішно гастролював. У складі колективу були справжні майстри, тож кожен виступ завершувався оваціями, а популярність квартету розповсюджувалася далеко за межі Харкова. Нарком освіти Луначарський навіть особисто наказав надати їм оригінали інструментів з Державної колекції. Не кожному пощастило грати на скрипках Війома!

Проте цього разу музикант відчував певне занепокоєння. Його виступ обіцяв бути не лише унікальним, але й надзвичайно відповідальним. З одного боку, дивно, що в приміщенні не буде глядачів, і це не зал, а всього лише маленька кімната. Але з іншого боку, його музику почують півтори тисячі слухачів, серед яких – високопосадовці республіки. Це стане першим радіоконцертом в Україні.

Безумовно, Старосельський не раз чув радіо, коли проходив повз іподром або будівлю ВУЦВК. Він навіть відвідував вечір літераторів у саду Шевченка три роки тому, коли там було встановлено перший в Харкові гучномовець, і транслювали симфонічний концерт з Берліна. Але можливість самому грати на першій передачі першої української радіостанції здавалася йому чимось неймовірним.

Олександр на мить зупинився, взяв до рук раритетну скрипку і, роздивляючись її, задумався: чи міг уявити парижанин Жан Батист Війом майже 100 років тому, що саме його інструментам судитиметься відкривати роботу Українського Радіо?

Квартет Війома зіграв бездоганно, і чути його через Харківські гучномовці теж було добре. У будь-якому випадку так писали газети 100 років тому. 16 листопада 1924 року запрацювало Українське Радіо. Радіо, яке пройшло такий же складний історичний шлях, як і його слухачі - весь український народ. Яке так само проносило нашу мову, традиції і культуру через темні часи. Саме по радіо українці дізнавалися про катастрофи і здобутки, про війни і перемоги. Про Незалежність і революції. На Українському Радіо записували хіти Івасюк і Яремчук, читали вірші Рильський і Тичина. На Українському Радіо вперше відкрито, на всю країну, прозвучав наш Державний гімн. Завдяки радіо українці завжди знали останні новини та слухали театральні постановки, не виходячи з дому. Відкриваючи нове століття Українського Радіо, ми хочемо подякувати всім нашим слухачам за довіру протягом цілого століття і пригадати найяскравіші моменти життя в ефірі.

"Процес знищення Українського Радіо безпосередньо пов'язаний з Москвою"

Українське Радіо знайшло своє місце в Харкові — в одному з найпотужніших технічних центрів Європи. Тут вже протягом багатьох років телеграфні станції забезпечували зв'язок із державами Заходу та Близького Сходу. У сучасних фізичних лабораторіях працювали видатні вчені. Радіогуртки стали справжнім трендом, а тисячі мешканців міста самостійно збирали радіоприймачі. Плюс до всього, вже протягом двох років функціонувало інформаційне агентство.

В радянські часи про це намагалися не згадувати. Ретельно стирали зі сторінок історії прізвища українських дослідників і факти українських винаходів у сфері радіо. В контексті появи радіо акцент робився лише на одному: Харків був тогочасною столицею УРСР.

Це радіо не було завезено до Харкова з Росії. Його створили місцеві інженери з Радіо-товариства УРСР. Серед них варто згадати такі прізвища: Жеронкін, Луньов, Дрожжин, Лебрехт, Світлосанов і Касванд. Ці фахівці здобували знання на власному досвіді, одночасно вдосконалюючи технології та відкриваючи нові горизонти.

Настав момент поділитися інформацією про виникнення Українського Радіо. І, варто зазначити, що ми знаємо не все.

"Архівні матеріали радіо зазнали значних пошкоджень через численні чистки, тому їх збереження залишає бажати кращого. Відтак, ми вимушені відновлювати ці моменти буквально по частинках. Оскільки нині ми не маємо доступу до російських архівів, де зберігаються ці документи, а процес ліквідації Українського Радіо безпосередньо пов'язаний з Москвою, можливо, в майбутньому ми зможемо дізнатися всі деталі, - коментує Лариса Якубова, завідувачка відділу Інституту історії України та член-кореспондент Національної академії наук."

Водночас дослідник історії Українського Радіо Віталій Артеменко зауважує:

Ми дійшли до того, що дізналися про відкриття харківського радіоцентру. Я повільно почав піднімати шум. Але радіоцентр — це не просто звичайна радіостанція. Це була організація з безліччю вишок та глушилок. Якщо хтось висловлювався не так, як слід, його швидко усували, а суд не поновлював на роботі. Один з кагебістів попередив мене: "Не намагайся зануритися в це. Якщо почнеш копати, вилетиш, як пробка". А я ж звичайний хлопець з села, у нас не було нічого подібного, щоб так лякали. І я вирішив йти далі. Це сталося приблизно у 70-х роках.

Віталій Артеменко став першим, хто розповів про історію створення Українського Радіо. Його стаття з’явилася в Українському історичному журналі ще у 1975 році. Він прагнув вкластися у терміни до 50-річчя першого мовника, але матеріал прийняли не відразу і не в повному обсязі. Збір інформації виявився досить складним завданням. Здавалося б, чому існувала необхідність обмежувати доступ до архівів, пов'язаних з радіомовленням? Відповідь на це питання ви зможете знайти, прослухавши кілька наступних серій проєкту, зокрема ту, що розкриває тему репресій серед працівників Українського Радіо. У ті радянські часи Віталію Артеменку доводилося вдаватися до хитрощів, щоб отримати доступ хоча б до частини архівних матеріалів.

"Я намагався отримати доступ до архіву, але документів мені ніхто не надавав. Це виявилось неможливим. І тут один мій знайомий каже: 'Ти чув, що академік Тронько розпочав надзвичайно важливу ініціативу — дослідження історії міст і сіл усіх регіонів? Якщо ти заявиш, що займаєшся цим для Тронька, то зможеш отримати доступ до архіву...'. Так я вирушив туди і знайшов інформацію про радіоцентр: де він розташований, коли був створений, та що з себе представляє", — розповідає дослідник.

Саме Віталій Артеменко на початку 90-х був ініціатором відзначення Дня працівників радіо, телебачення і зв'язку 16 листопада. Тривалий час йому відмовляли, бо навіть у незалежній Україні деякі чиновники воліли відзначати День радіо разом з Москвою, 7 травня. Але, на щастя, все змінилося -- ми відзначаємо професійне свято в день виходу в ефір у Харкові першої програми Українського Радіо.

"Харків був наповнений новою свіжою українською силою"

Чому ж радіомовлення в Україні стартувало саме в Харкові? На цю тему існує кілька поглядів.

Федір Дубровка -- доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри теоретичних основ радіотехніки Київського політехнічного інституту:

"Моя думка і зараз така, що науково-технологічним центром в Україні є Харків, а не Київ. Київ -- політичний центр, науковий серйозний центр тощо. Це моя особиста думка. Але якщо взяти, що там є Фізико-технічний інститут, Інститут радіофізики, Академія електроніки, Інститут Академії Наук, Астрономічний інститут радіо -- там купа класних університетів".

Лариса Якубова є вченим з докторським ступенем у сфері історії, обіймає посаду керівника відділу в Інституті історії України та є членом-кореспондентом Національної академії наук України.

"Оскільки в Харкові був другий за значенням університет на теренах України, то зрозуміло, що кадри там були. Харків теж був українським - по духу й по суті в XX столітті".

Олександр Кучерук - керівник секції Національного музею історії України.

Харків виконував роль адміністративного центру, де функціонували державні установи, в той час як у Києві залишалася академія наук. Це створювало певну конкуренцію між містами. Київ тоді вирізнявся більш гуманітарним духом, тоді як Харків мав більш виражену технічну спрямованість. Місто стало осередком нової української енергії, де з'являлися свіжі видання, такі як Універсальний журнал і Глобус, які приваблювали українську літературну еліту. Це, своєю чергою, впливало на всі аспекти життя, включаючи театр та новостворене загальнодоступне радіо.

Сергій Карамаш - архівіст 1 категорії, президент клубу "Скарбниця документальної пам'яті":

У Харкові існувала значна школа Пильчикова, де працювали його учні-фахівці, які продовжили його справу. Він вважається одним із перших українських винахідників, що займалися радіотехнікою.

Микола Пильчиков — один із тих українських вчених і винахідників, які залишилися в тіні історії. Він розпочав свої дослідження в галузі електромагнітних хвиль ще в кінці 19 століття, в період, коли такі імена, як Марконі та Тесла, вже привертали увагу. Проте, на відміну від багатьох своїх contemporaries, які прагнули досягти максимальних відстаней в передачі радіосигналів, Пильчиков зосередився на виділенні хвиль певної частоти, що дозволяло їх відокремлювати від інших. Ця інновація стала основою для сучасної можливості налаштування на різні радіостанції за допомогою одного приймача. Навесні 1898 року він уперше в світі продемонстрував дистанційне радіокерування різними пристроями. У Харкові Пильчиков створив найсучаснішу фізичну лабораторію на той час в імперії і вже у 1904 році за власні кошти заснував першу радіостанцію в місті.

Його діяльність продовжив інший дослідник — Володимир Огієвський, представник шляхетного українського роду, що мав у своєму володінні значні земельні ділянки та маєток у Кролевці на Сумщині. Досить згадати один цікавий факт: саме у їхній резиденції ночував Тарас Шевченко під час своєї останньої мандрівки з Києва до Петербурга.

Федір Дубровка - доктор технічних наук, професор і керівник кафедри теоретичних основ радіотехніки в Київському політехнічному університеті.

"В Україні радіо почалося із професора Огієвського. Він завідував кафедрою радіотехніки, яка була створена вже в 30-му році. Був створений перший в Україні радіотехнічний факультет. І він створив у 21-му році при Електротехнічному інституті гурток радіоаматорів, які почали займатися радіо. І фактично засновником радіотехнічної школи в Україні є професор Огієвський".

Під час Першої світової Огієвський служив у іскровій (тобто радіотелеграфній) роті. Талановитого хлопця помітили, і він став швидко просуватися нагору: служив помічником начальника телеграфної станції Південно-Західного фронту, потім її начальником, а за 2 роки очолив Раду військового радіотелеграфу всієї армії. При чому, його кар'єра йшла вгору при будь-якій владі: і при царській, і при радянській.

Після цього він переніс свої радіопроекти до Київського політехнічного інституту. З того моменту розпочалася діяльність, спочатку на аматорському рівні, але завдяки його професійним навичкам, він активно залучався до реалізації великих проектів, зокрема, був одним із ключових менеджерів у зведенні телерадіовежі в Москві. Пізніше під його керівництвом також розпочалися будівельні роботи в Києві, Одесі, Харкові та Дніпрі.

Під керівництвом Володимира Огієвського була зведена перша радіомовна станція в Україні, розташована в Харкові, звідки стартувало мовлення Українського Радіо. Однак його діяльність не обмежувалася лише будівництвом радіостанцій; він також організував виробництво компонентів, необхідних для їх функціонування.

Михайло Ільченко — доктор технічних наук, професор та академік Національної академії наук України.

Під час будівництва всіх цих радіостанцій, починаючи з Харкова, виникла необхідність у створенні спеціальних технічних пристроїв, що взаємопов’язані між собою. Радіолабораторія КПІ взяла на себе відповідальність за постачання високовольтних конденсаторів для фільтрів, які були виготовлені власноруч. До цього часу такі конденсатори доводилося імпортувати з Німеччини. У Радянському Союзі Нижегородська лабораторія намагалася виготовити аналогічні конденсатори, проте вони використовували імпортні матеріали і витримували не більше 7 кВ. Огієвський у своїй лабораторії розробив унікальний метод, що, на відміну від існуючих, базувався виключно на вітчизняних матеріалах. Зразок, виготовлений в його лабораторії, демонстрував витривалість до 35 000 Вольт.

У 1924 році Харків вже став важливим центром радіотелеграфії. Після того, як Пильчиков збудував першу радіостанцію у 1904 році, під час Першої світової війни місто отримало нову, значно потужнішу станцію, призначену для військових потреб. Однак ця станція не була місцевого виробництва, а була перевезена з Білорусі. Проте вона не затрималася надовго: уряд радянської Росії конфіскував обладнання та наказав використати його для створення радіостанції імені Комінтерна у Москві. Керівники радянської України – Петровський і Чубар – не стали заперечувати московським наказам і вирішили збудувати нову станцію в Харкові власними силами. Для місцевих інженерів це завдання виявилося цілком посильним. У червні 1920 року в місті розпочали встановлення потужної 35-кіловатної передавальної радіостанції. А вже в серпні того ж року запрацювала приймальна станція міжнародних зносин, на основі якої було засновано Радіотелеграфне агентство України (РАТАУ). Після завершення монтажу іскрової передавальної станції виник комплекс, який забезпечував радіотелеграфний обмін між Харковом та Західною Європою, Балканами й Близьким Сходом.

Віталій Артеменко - науковець, що займається вивченням історії Українського Радіо.

Харків, 1920 рік. Поставлено завдання налагодити радіозв'язок з усім світом. На іподромі в Харкові демонтували будівлю, де годували коней, і встановили радіоприймач. У мене є знімок цього приймача, а також фото радистів, які налагоджували зв'язок за допомогою азбуки Морзе з Англією, Італією та іншими країнами. Крім того, вони забезпечували зв'язок між різними містами в межах країни. Радисти активно працювали з радіостанціями, передаючи сигнали. Це була справжня метушня — на цій станції не було жодної радіолампи, а коли витягували вилку з розетки, лунало тріскотіння. Натомість, на великій станції звук був гучним і потужним. Гупання електричних імпульсів було чути на пів Харкова, настільки сильним був цей звук. Люди почали збиратися, адже це було цікаво: іскри, вибухи — кудись передають інформацію. І якщо радіостанція мовчала, значить, відбувався прийом сигналів. Так виникла ідея створити радіостанцію, яку можна було б слухати звичайними вухами, а не лише за допомогою азбуки Морзе. Ті, хто працювали на іподромі, продовжили розвивати радіо і телебачення, вносячи свій вклад у цю нову еру.

Спеціалісти з Харкова згодом займалися будівництвом радіостанцій по всій Україні: Чумак працював у Житомирі, Алексєєв — у Могилів-Подільському, Лекомцев і Дорфман — у Чернігові, а Москаленко — у Лубнах. Водночас по всій країні, включно із Харковом, активно розвивалося аматорське радіо. Створювалися численні клуби, де учасники виготовляли власні приймачі. Виходили спеціалізовані видання, в яких публікувалися схеми радіотехнічних пристроїв та рекомендації для новачків. У 1925 році частина радіоаматорів об'єдналася в організацію під назвою "Товариство друзів радіо". Цей рух здобув таку популярність, що в 20-ті роки в Харківській області вже налічувалося близько 17 000 саморобних приймачів. Ідея створення великої, регулярної радіостанції активно обговорювалася. Проте реалізувати її без офіційних дозволів українським радіолюбителям було неможливо, і цю ініціативу не могли не помітити представники влади того часу.

"Більшовики, прийшовши до влади, хотіли створити таке враження, що вони першовідкривачі всього, зокрема і телефону, і телеграфу, і радіо, і кіно, і нового українського мистецтва".

"Розпочати мовлення на день Жовтневої Революції не вдалося"

Альона Якубець - керівниця експозиції "На зв'язку" в Національному музеї історії України.

"Голова тодішнього уряду УРСР Влас Чубар хотів провести першу радіопередачу на день Жовтневої Революції, 7 листопада. Не вийшло в них, були технічні причини, збої, і тому вона була перенесена на 16 листопада".

Українському Радіо не судилося розпочати свою діяльність за наказом голови Раднаркому. Цей момент став символічним для організації, яка через 67 років озвучить проголошення Незалежності України. Насправді ж затримка була викликана технічними причинами.

Анатолій Табаченко - дослідник історії Українського Радіо:

Важко було позбутися відлуння, коли на пробній сесії в студії не вдавалося розібрати слова через недостатню акустику. Спробували принести дрова, сподіваючись, що деревина створить акустичний фон, який покращить звучання, але це не дало результату. Наступним кроком стали глечики з Валок, що під Харковом, адже вважали, що порожня форма, схожа на амфору, також може допомогти. І знову – безрезультатно. Тоді один кавалерійський командир, який став свідком цих експериментів, дав слушну пораду: "Коли кіннота вирушає у нічну розвідку, щоб не чути цокоту копит, вони використовують повстяні попони з-під сідла, щоб обмотати кінські копита". Після цього до студії доставили кілька підвод цього матеріалу, обшили стіни, і звук нарешті став більш-менш прийнятним. Отже, 16 листопада о 19:00 в ефірі Харкова прозвучало:

"Алло! Алло! Алло! Говорить Харків! Говорить Харків! Говорить Харків! Всім, всім, всім. Працює перша в Україні радіотелефонна станція."

Безумовно, це не автентичний запис, а лише відтворення старту першої радіопередачі. У ті часи трансляції не фіксувалися, і все проходило у режимі реального часу.

Анатолій Табаченко - дослідник історії Українського Радіо:

Це навіть не диктор, а технік з незвичним, хриплим голосом. Перші слова "Алло, алло, алло" свідчать про те, що для запису використовувалася модифікована телефонна апаратура. Незважаючи на це, передача все ж вийшла в ефір. Важливо зазначити, що її не слухали так, як сьогодні, сидячи вдома біля радіоприймачів. Тоді в місті встановлювали великі колонки, зокрема біля партійного клубу, звідки йшла трансляція, що проходила в приміщенні сучасної Харківської філармонії. Там було виділено дві маленькі кімнати: одна для мікрофона, яка називалася мікрофонною, а інша — для технічного обладнання. Звісно, вся місцева еліта зібралася, адже це була справжня подія номер один для Харкова.

"Українське Радіо завжди мовило українською."

Перший радіоефір тривав менше години. Після того, як технік оголосив про старт роботи першої радіостанції, прозвучала промова від керівництва УРСР. Потім розпочався концерт квартету імені Війома. Ось що писали про цю подію газети Харкова:

Артисти виступали зі своїми номерами перед спеціальним обладнанням. Концерт був доступний всім радіолюбителям Харкова, які мали радіоприймачі. У центральному партійному клубі, де був встановлений потужний гучномовець, слухали виступ майже півтори тисячі глядачів. Музика, співи та розмови доносилися з неймовірною ясністю, створюючи враження, що артисти перебували прямо в залі. Артист з Державної драми, товариш Юрський, спочатку декламував у залі клубу, а потім вирушив на радіостанцію, де повторив свій виступ перед мікрофоном. Різниця в звучанні була майже непомітною, ділився своїми враженнями журналіст газети "Пролетар" у статті під назвою "Радіоконцерт". А ось що зазначав кореспондент журналу "Полум'я": "Обладнання кімнати радіоінженера: маленька будівля відправної станції, що мерехтить катодними лампами, дроти і шнури на стінах біля якихось витків, дошок, з незбагненними написами – струм 15500 вольт, смертельно небезпечно, не чіпати".

Ось так розпочався перший випуск Українського Радіо. Це радіо завжди було і залишається вірним українським традиціям.

Дмитро Хоркін, що є частиною Правління Національної суспільної телерадіокомпанії України, підсумовує:

У ті часи, коли Україна переживала колоніальний стан, це частково відображало етапи національно-визвольних змагань. Після періоду УНР, директорії та Гетьманату більшовики в певних республіках були змушені дотримуватися певних меж. Саме тоді Українське Радіо, навіть в радянський період, завжди транслювало інформацію українською мовою, що стало важливим аспектом нашої культурної ідентичності. Це стало значущим для багатьох поколінь, які замислювалися над питанням, якою має бути мова в незалежній країні. Українське Радіо стало стандартом, де важливі новини завжди подавалися українською. Це залишило слід у пам'яті людей. Вважаю, що вклад Українського Радіо у відновлення незалежності в 1991 році був надзвичайно значущим.