"Якби не війна". Радіопередача до Дня захисників та захисниць України 1 жовтня 2024 року

Ілюстративне фото: x.com/ZelenskyyUa

"Ніхто не збирався воювати три роки. Думали, два-три тижні -- й війна закінчиться..."

Якби не війна, тисячі українців, чоловіків і жінок, навряд чи стали б військовими. Вони продовжували б займатися підприємництвом, працювати в державних установах, грати на сцені чи допомагати людям як лікарі, вирощуючи хліб і виховуючи дітей, знімали б фільми та зводили дороги. Натомість сьогодні вони зводять укриття та беруть участь у штурмах ворога, знову і знову опановуючи навички стрільби та надання першої допомоги пораненим.

У лютому 2022 року тисячі людей, як молодших, так і старших, вирушили до військкоматів, які тоді ще здебільшого називали ТЦК. Серед них були не лише колишні кадрові військові та ті, хто проходив строкову службу, а й люди, які ніколи не мали справи з армією – кухарі, чиновники, будівельники, водії, митці та медики. Вони відгукнулися на заклик свого серця, приходячи цілими родинами, і в одну мить змінили свій статус, ставши захисниками та захисницями.

Учорашні цивільні, вони не думали, що це надовго, сподівались на швидку відсіч ворогові і швидке повернення -- кожного до своїх справ. А війна вирішила інакше... Тому і сьогодні вони -- кожен на своєму місці, виконуючи свої завдання, а в думках -- у мирній країні, зі своїми бажаннями і мріями.

Аліна Гартель: Я коли прийшла волонтерити -- навіть не знала, що там, в бригаді, вже мій батько. А він не знав, що я прийшла. Питає: "Ти чого тут?" А я прийшла з невісткою, а невістка -- зі своєю невісткою. Вона приїхала з Києва, і ми дружно втрьох пішли допомагати. І так вийшло, що всі троє в родині військових -- батько, я і брат. Батько вже звільнився, а ми з братом так і служимо. Я прийшла 27 лютого волонтером на кухню, а потім хлопці кажуть: "Давай до нас". І я пішла служити...

Таким чином, вінничанка Аліна Гартель отримала статус військовослужбовця, працюючи водієм-сапером в інженерній роті 120-ої окремої бригади Сил територіальної оборони Збройних Сил України.

З перших днів повномасштабної війни пішов захищати країну й Олександр Бурковський -- наразі молодший сержант 120-ої бригади, водій, а у мирному житті -- підприємець.

Олександр Бурковський: Звісно, ніхто не очікував, що конфлікт триватиме три роки. Уявляли, що все вирішиться за 2-3 тижні, і ми повернемося до звичного життя та бізнесу. Але поки ми тут... Наші діти ростуть, здобувають освіту, працюють. А бізнес наразі на паузі, чекає на моє повернення. Я вирушив на фронт у той самий день — 24 лютого. Встиг побувати і в Харківській, і в Донецькій областях, зазнав поранень, провів пів року в лікарнях... Зараз я працюю з командиром, у нас дуже насичений графік: підйом о 5-й ранку, а до 11-ї вечора ми постійно на ногах. Щодня об'їжджаємо позиції. Це справді важка і кропітка праця.

Валерій Григоренко, теж з Вінниці, нині за посадою кухар 120-ої бригади, до війни будував дороги.

Валерій Григоренко: Я до армії працював в автостраді на спецтехніці. Робив дороги по всій Україні. За мною місце зараз залишено. Я пішов добровольцем на фронт, коли почалась війна. І все. Я сподіваюсь, що повернуся додому в Вінницю і буду далі працювати на благо України, на благо нашого народу. Буду знову будувати дороги. Україну потрібно розбудовувати надалі, щоб не боялись заходити інвестори, щоб всі працювали на благо нашої держави. Все буде. Я думаю, не тільки дороги. Все потрібно робити. Всьому свій час. Я думаю, що буде Україна процвітати.

"Ніколи не думав, що повернусь назад в армію.... Якби не війна"

Вінницька 120-та -- розташувалася у поліських лісах. Журналістська доля дала можливість побувати у цих красивих українських місцях і познайомитись з командиром бригади та його підлеглими. Полковник Володимир Катинський запрошує до свого позашляховика, і ми рушаємо, аби побачити те, що можна побачити.

Володимир Катинський: Це не значить, що бригада тут стоїть. Наприклад, зараз воюють 5 батальйонів з цієї бригади. Немає можливості розкидати слід. Немає можливості розкидатися людьми. Тут відновлюються люди. Хлопці ті, які воювали і зазнали втрат, то сюди на відновлення виходять. Снаряди не рвуться, але є загрози. Наприклад, в 22-му році сюди заходили орки. І тут розташовані війська для того, щоб, з одного боку, здійснювати відновлення, а з іншого -- бути напоготові.

Якщо коротко про себе, то народився в місті Чернівці, майже 30 років відслужив, потім пішов на пенсію. Почалась повномасштабна війна. Зрозуміло, що вдома сидіти не став. З перших днів одразу же дзвоню хлопцям і питаю: "Куди їхати? На Київ?". А вони кажуть, що в Одесу. Тож 26 лютого виїхав на Одесу. Потім, коли загроза спала, 7 місяців був у Вінниці, далі, маючи досвід, прийняв херсонську бригаду.

Ми заїжджаємо на кухню, де все кипить -- у буквальному і переносному значенні...

Володимир Катинський: Отут у нас готують їжу. На обід буде солянка. Хлопець-кухар теж воював, отримав контузію і після лікування займається приготуванням.

"Бажаю, щоб наші діти мали можливість жити в чудовій країні."

Нас вітає Андрій Степанов, який займає посаду начальника їдальні медичної роти, але за своєю суттю є справжнім шеф-кухарем цієї маленької кухні на місці колишньої лісопилки. У нього надітий кухарський кітель, а його професійні рухи виглядають так, ніби ніж виконує всі дії самостійно.

Андрій Степанов: У Вінниці я здобув досвід роботи шеф-кухарем у різних закладах. Мав власний бізнес, ресторан, а також компанію з кейтерингового обслуговування, організовував банкети. Коли розпочалась війна, я вирішив йти на фронт з першого дня. Вступив до розвідки, де став старшиною, а згодом перейшов до медичної роти, працюючи начальником їдальні. Це мій перший досвід у військовій службі, але я маю 24 роки стажу на кухні і навіть здобув титул чемпіона України. Коли прийшов до військкомату, у мене не було жодних сумнівів. Лише попросив брата відвезти родину до батьків, адже у мене двоє синів. Я хочу, щоб у них було світле майбутнє в гарній країні. Я усвідомлюю, що залишаюсь тут до кінця і маю захищати свою країну. На мою думку, справжня країна — це згуртоване суспільство, як це було в перші пів року після початку повномасштабної агресії, без корупції, чого всі прагнуть. Мрію про мирне життя для дітей, про затишне кафе, де хотів би продовжити свою професійну діяльність. Я готую з п’яти років, і мої хлопці задоволені моїми стравами — 95% із них подобається. Стараюся готувати так, щоб їм було смачно, додаючи трохи сучасних елементів. Адже якщо приготую звичайну пшеничну кашу з шматком м'яса, вони можуть жартувати: "Шефе, йди з нами в окопи". Коли ж чую слова подяки, це приносить справжнє задоволення. А коли хтось скаржиться, настрій одразу псується. Навіть з ножами потрібно вміти спілкуватися: якщо їх кинути, не очистити, вони не будуть різати, як слід.

Ніж Аліни Гартель невпинно виконує свою мелодію, коли вона нарізає солодкий перець, який піде або в борщ, або в іншу страву. Сьогодні саме її день на кухні – в інші дні вона займається іншими справами.

Аліна Гартель: Поки мене відрядили на кухню, я собі відпрацювала декілька днів, і дають вихідний. Місяць тому я щодня на машині їздила, заступала черговою машини і на штаб возила командирів. Продукти і воду отримати, завезти, перевезти. Наряди заступала так само по чергуванню, по охороні зброї. Обіцяли навчити і на "КАМАЗі", але поки що бояться мене пускати. Поки на бусі їжджу. На будь-яку легкову машину сіла і поїхала. Взагалі я мріяла бути військовою і хотіла йти навчатися в 2018 році, але потрібно було на два роки кинути рідну домівку, навчатися в Львові, і мене це зупинило. А так бажання було. Батько все життя військовий. А тут повномасштабна...Прийшлося одягнути форму. Ні краплі не шкодую. На початку війни всі були один за одного, допомагали, проблем не було з тим, щось щось знайти. Але зараз трохи інакше. Все собі купуємо самі. Мала їхати і на Харків, і генератори завезти. Як виїхала звідси, проїхала 50 кілометрів, але мене розвернули.

"Кожен оборонець є справжнім героєм."

У лісі дзижчать пилки і стукають сокири: будуються укріплення, захисні споруди -- підземні модулі: зала для нарад, кабінети, місця відпочинку, їдальня, інші приміщення -- все під землею, з'єднані між собою, аби максимально мінімізувати рух на землі. Окрім того, що умови проживання, на переконання командира, мають бути комфортними, треба намагатись максимально убезпечити і зберегти людей, каже Володимир Катинський.

Володимир Катинський: Людей необхідно навчати, як оборонятися та захищати свою територію. Це складний процес, але, незважаючи на труднощі, люди все ж здобувають нові знання. Результат навчання проявляється в їхній здатності боротися, завдавати ударів ворогу та успішно виконувати бойові завдання своїх підрозділів.

Підлеглі характеризують його з пошаною: "вимогливий, справедливий, справжній військовий". Полковник Володимир Катинський став на чолі 120-ї бригади у лютому 2024 року. Раніше він виконував інші завдання та накази; понад рік командував Херсонською теробороною, працюючи на Херсонському напрямку.

Володимир Катинський: Я дуже вдячний долі за те, що опинився у такій надійній команді, де були справжні друзі і побратими, з якими ми захищали Херсонщину. Я став командиром бригади одразу після звільнення Херсона, і наше завдання полягало в тому, щоб вийти на Лівий берег, що було ретельно сплановано та організовано. Спочатку ми зайняли острови навпроти Херсона, а потім, після підриву дамби, ми випереджали ворога на 6-8 годин у захопленні позицій. Таким чином, ми змогли утримати Лівий берег. Кожен з наших хлопців — справжній герой, адже вони усвідомлювали ризики, з якими стикаються. Війна — це не лише боротьба; це й смерть, поранення та горе. Але є й радість перемоги — нам вдалося зменшити кількість обстрілів і відсунути ворога від лівого берега Дніпра на 2,5-3 кілометри, що обмежило можливість ведення вогню з ближньої дистанції, залишивши лише артилерійські обстріли. Ми докладали всіх зусиль, щоб зберегти життя і здоров'я наших побратимів. Ці героїчні дії досягли своєї мети, адже бригада продовжує утримувати плацдарм на Лівому березі, що дозволяє мінімізувати обстріли Херсона.

Для успішного виконання завдань необхідно мати власну команду, зазначає Катинський. Проте в умовах війни це не завжди можливо, оскільки люди можуть йти або змінюватися.

Сергій Якубовський: Головний сержант 120-ї бригади, який був мобілізований у 2022 році. Він служив поруч із полковником Котинським у 124-й бригаді. Як головний сержант, Сергій відповідає за індивідуальну бойову підготовку, а також за злагодженість роботи відділень і зводів. Його діяльність постійно пов'язана з навчанням особового складу. Серйозно ставиться до сержантської вертикалі, вважаючи її основою Збройних сил України, тоді як особовий склад є їх "м'язами", а офіцери – "мозком", який відповідає за планування та постановку завдань. Вони працюють над тим, щоб особовий склад міг успішно виконувати завдання і повертатися додому здоровим. Перед призовом Сергій обіймав посаду директора обласного пансіонату для осіб з інвалідністю та людей похилого віку у Вінницькій області.

Очі Сергія Якубовського враз спалахують, коли він починає згадувати свою роботу до війни, і планувати майбутнє.

Сергій Якубовський: Я завжди на зв'язку і контролюю все через телефон. Мій заклад залишає за мною місце, адже я в мобілізації. Звичайно, прагну повернутися до нормального життя і продовжувати рух уперед, адже життя не стоїть на місці. Важливо змінювати ситуацію, щоб кожен український громадянин жив краще. Нам необхідні робочі місця з адекватною оплатою праці, щоб люди могли не лише працювати, а й відпочивати. Це, здавалося б, прості речі, але важливо, щоб люди могли дозволити собі купівлю автомобіля або медичні послуги за свою зарплату. Розвиток нашої внутрішньої економіки та виробництва — це надзвичайно важливо.

"Хочу, щоб мої діти не опинилися на моєму місці в цій боротьбі."

Якби не війна, тисячі українців і українок могли б мати зовсім інший шлях, нові перспективи, а, можливо, навіть альтернативні мрії та амбіції...

Олександр Бурковський: Про що мрію? Скоріше додому. До дружини, до дітей, до батьків. Щоб мої діти не зайняли моє місце у цій війні. Мрію, щоб ні один солдат не стояв на трасі більше п'яти хвилин, щоб добратися додому. Так як я стояв пів дня на милицях, а мене ніхто не підбирав. Щоб країна була як один кулак.

Андрій Степанов: Я вирушаю до дружини, щоб залишити всі ці спогади позаду. Адже 2,5 роки життя вже минули, і їх не повернути. І багато моїх товаришів не повернуться...

Аліна Гартель: Мене тягне додому, до близьких, до мами. Можливо, комусь це дається важче, адже у них є батько і брат, що трохи полегшує ситуацію. Я мрію повернутися додому, святкувати весілля, гратися з дітьми, але усвідомлюю, що це станеться лише після нашої перемоги.

Запитую про мрії й у полковника Катинського, військового з досвідом, який очолює 120 окрему бригаду Сил територіальної оборони Збройних Сил України.

Володимир Катинський: Моя мрія — спокійно жити у вільній та незалежній Україні, займатися улюбленою справою. Я ніколи не уявляв, що знову повернуся до армії. Якби не війна, я б залишився на цивільному житті. Мій військовий шлях тривав майже 30 років. Я щиро сподіваюся, що після закінчення війни наше суспільство нарешті зміниться, що ми, як нація, будемо мати право жити під мирним небом, виховувати своїх дітей і виконувати цю місію, незважаючи на всі труднощі. Нам потрібно усвідомити, що загарбники завжди прагнули нашої знищення та вкрай заздрили нам. Ми просто не розуміли цього раніше. Вони намагалися стерти нашу історію, вкрасти її, оскільки у них немає нічого свого. І сьогодні вони продовжують атакувати українців через пропаганду та чисельну перевагу. Ми повинні вистояти і вижити, і я вірю, що цей урок ми повинні запам'ятати на все життя, аби передати його нашим дітям і внукам, щоб уникнути повторення подібних трагедій у майбутньому. Я бажаю, щоб наші діти та онуки жили в мирі, у процвітаючій країні, маючи можливість реалізовувати свої мрії та передавати цей досвід наступним поколінням.

Вони відклали свої бажання на потім — тисячі захисників і захисниць, які встали на захист України в лютому 2022 року. У розмовах з ними я відчуваю невисловлені думки та питання, що залишаються в повітрі, і розумію їхні переживання. Їхня тривога полягає не лише в прагненні до мирного майбутнього для України: вони мріють не тільки про повернення до своїх домівок і занять, але й про справедливість, про зміни в свідомості суспільства, про те, що життя стане кращим у всіх його проявах, для кожного. Реалізація цих мрій залежить від зусиль кожного з нас.

Від акторки та кінорежисерки до мінометниці та бойової медикині

Якби не війна, мої співрозмовниці ніколи б не стали військовими. Але сьогодні вони на передовій.

Киянка Неллі Чорба — акторка, яка мріяла про сцену. У 2023 році вона отримала диплом, і якби не війна, можливо, вже встигла б зіграти свої перші ролі на професійній сцені. Якщо ви поглянете на її сторінку у Facebook, ви побачите цю ніжну дівчину, якій дуже личать елегантні сукні, романтичні капелюшки та театральна атмосфера. Проте наразі більшість її фотографій — це кадри з фронту, де вона в тактичному спорядженні, з мінометами і в бойових умовах. З самого початку війни двадцятирічна Неллі, студентка четвертого курсу театрального університету імені Карпенка-Карого, вступила до тероброни, а навесні 2022 року вже стала військовою. Вона виконує обов'язки старшого навідника мінометної батареї.

Неллі Чорба: На даний момент я відчуваю себе сильною і впевненою, що немає нічого, чого я не змогла б досягти. Було непросто, як фізично, так і морально, іноді здавалося, що все може закінчитися, бо ситуація виглядала дуже важкою. Але час йшов, і з’являлися позитивні новини, ми знаходили способи, які нас підтримували. Це означає, що віра дійсно здатна рятувати. Кожен виїзд на бойову позицію в умовах, які ми маємо вже на третьому році війни, з такою кількістю ворожих FPV, є вкрай небезпечним. Небезпека не лише в самому перебуванні на позиціях і стрільбі, а й у дорозі туди і назад, адже ворог контролює певні зони з повітря цілодобово. І тут вже грає роль удача. Ми усвідомлюємо, що так само, як спостерігаємо за їхніми пересуваннями і успішно реагуємо на них, вони роблять те ж саме. Логістика на цьому напрямку, в місці, де я знаходжуся, починає ускладнюватися через дії ворога, тому будь-які переміщення, наприклад, доставка води або боєприпасів хлопцям на позиції, стають справжнім викликом. Зараз ми не можемо так швидко перевозити вантажі звичайними пікапами, як це робили раніше. Тепер ми скидаємо воду в обраних місцях, де ще хоч якось безпечно, і звідти місцеві чоловіки перевезуть її вручну через посадки, а також доставляємо воду до бійців на найвіддаленіших позиціях, де неможливо навіть вийти з окопу. Для цього ми використовуємо наші "мавіки", які фінансуються людьми з добрих намірів. Це подібна система до тієї, що ми використовуємо для скидання гранат на ворога, але тепер ми забезпечуємо наших солдатів водою. У нас навіть є команда БПЛА, спеціально створена для доставки води хлопцям протягом усього дня.

Якби не війна, киянка Ірина Середа знімала б кіно. У мирному житті працювала в кіновиробництві, другим режисером. З початком великої війни стала волонтером, перші виїзди були під Ірпінь та Бучу, потім неодноразово їздила на "нуль", привозила найнеобхідніше для захисників. А коли зрозуміла, що все складніше займатися волонтерством, менше стало донатів, гуманітарної допомоги, ухвалила кардинальне рішення і мобілізувалася -- стала бойовим медиком. Ще коли їздила на нуль -- зрозуміла, що може це робити, не боїться крові. Коли вже почала безпосередньо рятувати поранених -- не боятися їй у якійсь мірі допомогла режисерська професія: десь на підсвідомості сприймає свою роботу як зйомки кіно. Сьогодні вона під Куп'янськом, санітарний інструктор роти вогневої підтримки у батальйоні оперативного призначення "Хорив".

Ірина Середа: Спочатку я могла забезпечити хлопців 50 бронежилетами, привезти автомобілі та усе необхідне. Але з часом це стало поступово зводитися до надання продовольчої допомоги. На той момент я вже відвідувала стабілізаційні пункти в Бахмуті, допомагаючи з організацією ліків та їхнім сортуванням. Згодом я почала підтримувати медиків. Спочатку мої завдання були простими: перев'язати рани, передати інструменти... Коли ж людська підтримка стала вичерпуватися, ситуація ускладнилася, і я почала думати, що ще можу зробити. У один момент я вирішила мобілізуватися. Я зрозуміла, що не боюся поранених. Знайшла курси тактичної медицини та почала шукати бригаду, яка б прийняла мене. Так я стала частиною Нацгвардії на посаді бойового медика в піхотному взводі. Я усвідомила, що можу надати допомогу хлопцям у разі поранень, зокрема працювати з бойовими травмами. Мій перший виїзд відбувся під Нововодяне, де я стала свідком перших боїв і перших поранених. Коли моє чергування закінчилося, я очікувала, що незабаром відчує жах від пережитого. Проте, слава Богу, все обійшлося. Потім я ще дев'ять місяців провела на посадках. Ми пишаємося тим, що всі хлопці, які потрапили до нашого пункту збору поранених, в тому числі і з серйозними травмами, змогли вижити.

Іноді в думках виникає запитання: "Чому щастя триває так довго?". І це викликає страх.

Третій рік масштабної агресії... Конфлікт стає дедалі жорстокішим і технологічнішим. Сьогодні ми спостерігаємо війну з використанням радіоелектронної боротьби, дронів, а противник запускає важкі керовані авіаційні бомби. Лише завдяки вірі, молитві та удачі вдається підтримувати та оберігати їх - моїх співрозмовниць, а також тисячі інших захисників, які протягом трьох років знову і знову вирушають на передову і повертаються назад.

Неллі Чорба: Морально найскладніше, мабуть, їхати на позицію. Ситуація загострюється і всі можливі самообманні речі, які я собі вигадую, які кожен боєць, який їде на позицію, вигадує собі, переконує себе, чому з ним все буде добре, віра, якісь символи, обереги... Постійно є в голові питання: скільки ще мені буде щастити, чому так довго? І це питання є не лише в моїй голові, бо я вже побачила, що багато моїх побратимів, які кремезні, сильні і трошки навіть самовпевнені чоловіки, навіть в них вже таке питання постає, чому так довго щастить, це страшно. Не розумієш, як може постійно так фартити. Там десь FPV впала далі, там десь вона впала ближче, але машина ціла, всі виїхали. Там десь був прильот, наприклад, в якомусь тиловому. А чудом тебе в той момент не було в тому місці, хоча ти планувала бути там, а тебе там не було. Що тримає нас, мене, мою групу, моїх найближчих людей? Ось це страшно.

Ірина Середа: Дорога повністю забита FPV-дронами та скидами. Краще їхати на броньованій техніці, адже в броні немає колес, а отже, вона не може бути пошкоджена. Проте на позиціях ситуація також нелегка. Ворог активно використовує FPV-дрони та скиди. Якщо ти закритий бронею і перебуваєш під захистом, загроза зменшується. Навіть якщо граната чи скидання влучить у машину, це може лише спричинити головний біль, але серйозних травм не буде. Але нашим бійцям на позиціях доводиться тяжко. Також, в даний час, лісові насадження горять, що ускладнює їхню діяльність. Вони мають не лише стримувати ворога, але й бути обережними через пожежі навколо. Морально це важкі умови — тут немає п'ятизіркових готелів. Ми живемо там, де можемо, у домах, куди нас пускають місцеві. Втома накопичується, і це серйозно впливає як на фізичний, так і на моральний стан. Постійний стрес і обстріли дуже виснажують. За півтора року служби я помітила, що ситуація на фронті змінюється, і мої страхи також еволюціонують. У нашому напрямку активна авіація, і КАБи — це найстрашніше. Коли чую звук літака, у мене холоне серце, адже я усвідомлюю, що якщо він скине бомбу, шансів на виживання практично немає. Інтенсивність обстрілів та артилерійських ударів зростає.

"Люди повинні насолоджуватися життям, але також виявляти шану до військових."

Таким чином, вони спостерігають за двома вимірами нашого існування: в одному панує майже спокійне життя, тоді як в іншому точаться бойові дії. Проте це не викликає у них почуття зради, і вони не висловлюють осуду. Лише коли йдеться про найважливіше — за що вони борються, і про тих, хто тримає зброю, у них є своя думка.

Ірина Середа: Мене це не турбує, поки мова йде не про ставлення до військових. Але чому ж тоді ми всі тут? Люди повинні насолоджуватися життям, навіть у такі складні часи. Коли йдеться про військових, ми також маємо право на відпочинок. Ми повертаємося з бойових дій, користуємося відпустками, маємо родини, і всі прагнуть провести час з дітьми. Але наше звання учасника бойових дій не має ніякої ваги. Немає жодних знижок або визнання для ветеранів, поваги до нашої роботи. Це нікого не хвилює.

Неллі Чорба: Я висловлюю свою вдячність всім тим, хто усміхається в Україні, хто є її частиною, хто спілкується українською мовою і виховує своїх дітей у цій традиції. Хочу подякувати тим, хто створює дивовижні речі в нашій країні, хто відкриває можливості для ветеранів, дозволяючи їм заробляти на життя та насолоджуватися часом з сім'єю. Особлива подяка тим, хто безперервно займається волонтерством, шукаючи ресурси для потреб Збройних сил України. Ці люди є невід’ємною частиною нашої армії, і я ніколи не розділюю їх від військових. Я щиро бажаю, щоб у нас було більше таких людей. Це просте й щире прагнення. Я відчуваю радість, коли бачу усміхнені обличчя, коли відвідую місця, де можу провести день, два або три. Коли я спостерігаю за людьми, які щасливі своїми досягненнями та хорошими новинами, і при цьому вони є частиною України, я відчуваю гордість, адже це також частина мене, ми разом.

"Мені необхідно бути в армії."

Їм нелегко, вони виснажені, але якщо б трапилася можливість звільнитися, ви б погодилися, запитую? Ні, поки що ні, відповідають Неллі та Ірина.

Неллі Чорба: Сьогодні я б не змогла повернутися. Я вже точно знаю, чим би я хотіла займатися зараз. Чим би, можливо, я хотіла б займатися через півроку. Є багато планів, ідей, багато мрій на подорожі, яких ніколи не було. Але все одно бачу очі своїх побратимів та посестер і не можу собі цього дозволити, тому що поки в мене є сили, дві ноги, дві руки, поки я корисна, поки я розумію, що від мене все одно є вклад. І я потрібна тут. Я не відчуваю, що без мене тут буде легко.

Ірина Середа: Я не знаю, чи звільнилася б я. Мені поки в голову це не приходить. Так, я втомилася. Це дуже важко, але в мене немає поки бажання, що треба терміново звільнятися. Хоча я дуже скучила за своєю професію, я дуже скучаю за кіно, за своїми колегами. З іншого боку, знаючи, яка ситуація з медиками на фронті, я розумію, що твоя справа зараз більш важливіша, що наразі моя робота приносить більше користі, ніж та, що приносила якусь користь до цього. Тому ні, поки я не збираюся і не думаю про те, щоб звільнитися.

"Мрію знову зануритися в світ кіно."

Актриса Неллі Чорба та кінорежисерка Ірина Середа прагнуть повернутися до своєї професії та творчої діяльності, хоча їхні уявлення про кар'єру зазнали змін. Неллі тепер хоче брати участь у комедійних проектах, тоді як Ірина займається розробкою сценарію для нового фільму.

Неллі Чорба: Сьогодні я прагну грати лише комедії, але, звісно, на високому рівні. Я ставлю собі за мету вийти на сцену, адже впевнена, що маю талант і можливість розпочати свій шлях як артистка. Зараз я починаю писати власні пісні. Ті тексти, що накопичувалися у мене протягом війни, я збираю разом і усвідомлюю, що вже готова висловлювати свої думки ось таким чином.

Ірина Середа: Я вирішила створити сценарій для серіалу під назвою "Бойові немедики", який розповідає про діяльність бойових медиків у складних умовах. У нашій команді працювало чотири людини: режисер, ветеринар і двоє крановщиків. Саме ці "бойові немедики" виконували важливу роль, хоча жоден з нас не мав медичної освіти. Ми працювали в парах, надаючи допомогу в умовах бойових травм. Так, ми пройшли сертифікацію та навчання з надання допомоги, але все ж залишалися не медиками. Хоча існує безліч серіалів про швидку допомогу, в них зазвичай зображені професіонали з медичною освітою та досвідом, які успішно вирішують різні ситуації. А серіал про бойових немедиків, які, керуючись покликом серця, вирішили служити, незважаючи на відсутність медичної підготовки, був би справді цікавим.

Мої співрозмовниці не мали нагоди познайомитися, але, можливо, якби не війна, їхні шляхи вже перетнулися б на знімальному майданчику. Ірина Середа могла б бути режисером, а Неллі – акторкою у її фільмі. Я сподіваюся, що після закінчення війни це стане реальністю, а також здійсняться й інші їхні бажання: Неллі мріє про створення простору для ветеранів, тоді як Ірина прагне до нових подорожей.

Неллі Чорба: Моя мрія полягає в створенні арт-простору для ветеранів, який надасть їм не тільки робоче місце. Я прагну, щоб цей простір став осередком мистецтва, де подаватиметься смачна кава, а також буде стильний посуд, виготовлений прямо на місці. Можливо, ми також відкриємо кондитерську. Головна мета полягає в тому, щоб це місце стало затишним середовищем для ветеранів, де вони зможуть працювати, відпочивати та спілкуватися один з одним.

Ірина Середа: Мене переповнює бажання повернутися до своєї професії. Я відчуваю величезну тугу. Багато людей з кіноіндустрії служать, і мені б хотілося, щоб усі вони повернулися, щоб ми змогли разом, єдиною командою ветеранів кіно, створити вражаючий проєкт. Але найважливіше — це завершення всіх подій з нашою перемогою.